«New York Times» — видання, яке можна описати багатьма словами, що починаються з «най»: найбільше разів отримувало найпрестижнішу в журналістиці Пулітцерівську премію, найстаріша щоденна газета в Сполучених Штатах, один із найпопулярніших новинних сайтів і загалом одне з найвпливовіших та найповажніших світових медіа.
Однак, на жаль, висвітлюючи російську війну в Україні, видання не завжди виправдовує свою авторитетність. Далі в матеріалі — найяскравіші випадки, коли «New York Times» маніпулював інформацією, перекручував факти, свідомо чи несвідомо розповсюджував проросійські наративи.
«Нереалістичні цілі» : як NYT «вирішував» долю України
У редакційній статті «Війна в Україні ускладнюється, тоді як Америка не готова» від 19 травня 2022 року New York Times написав, що Україні нібито «доведеться приймати болісні територіальні рішення, яких вимагатиме будь-який компроміс», а також, що мета України повернути всі території, захоплені росією з 2014 року, узагалі «нереалістична».
Цей матеріал набув широкого розголосу і зазнав так само багато критики з боку українців. Зокрема, цю «інформацію» від американського видання коментували в Офісі Президента.
«А чи не хоче ця людина, яка пише “давайте ви чимось поступитеся”, приїхати сюди й поговорити з сім’ями, у яких убили чи зґвалтували їхніх близьких? Не хоче поговорити з ними? NYT, яка проблема? Тут кави поп’єш, посидиш у Бучі, поговориш із ними», — сказав радник голови Офісу Михайло Подоляк в ефірі телеканалу Freedom, додавши, що рішення про те, як закінчиться війна, прийматимуть народ та президент України.
То в чому ж була проблема, NYT?
По-перше, на оцінку шансів України у світовій спільноті звичайно прямо впливає наше становище на фронті, й у травні ситуація там кардинально відрізнялася від того, що ми бачимо зараз.
«Статтю The New York Times про “нереалістичність” вирішальної перемоги України опублікували 19 травня — у період запеклих боїв на Донбасі та відсутності масштабних наступальних операцій України. Якщо ЗСУ й надалі зможуть демонструвати успіхи, як-от нещодавно в Харківській області (українська армія розпочала контрнаступ на початку вересня і лише до середини місяця звільнила понад 300 населених пунктів — ред.), то думки світових видань стануть більш проукраїнськими», — прокоментували випадок із NYT аналітики фактчекінгового проєкту VoxCheck на запит Ukrainian Moment.
По-друге, як пояснює ексдиректор Української служби Голосу Америки, експерт Української асоціації американістики Адріан Кармазин, США (або принаймні якась частина) могли бути «не готовими» до тривалої війни в Україні й необхідності тривалого протистояння росії.
«Є політики — прихильники ізоляціонізму, переважно це протрампівське крило, які кажуть: “Ми не можемо стільки витрачати на підтримку України, ми маємо зосередитися на американських внутрішніх проблемах”».
Водночас експерт зазначає, що зараз Україна має двопартійну підтримку в Конгресі США, і загалом немає ризику гальмування допомоги українцям хоч, якими будуть результати прийдешніх виборів до Палати представників.
Тож, здається, усе ж таки «Америка готова».
І дійсно, зараз в умовах успішних контрнаступальних дій Збройних сил України, NYT уже не пишуть про «нереалістичні цілі», а американська владна верхівка наголошує, що саме Україна вирішуватиме, коли почнуться перемовини, якими будуть умови цих перемовин та закінчення війни.
Однак при цьому всьому травневий матеріал New York Times лишається упередженим, і подібні матеріали потенційно загрожують запустити «зачароване коло» впливу медіа на ситуацію на фронті та навпаки.
Україна й українська армія не зважатимуть на такі оцінки The New York Times, проте існує небезпека, що на них зважатимуть європейські країни або самі американці. І такі песимістичні прогнози американських медіа можуть опосередковано призвести до зменшення допомоги Україні від міжнародних партнерів: мовляв, навіщо ж допомагати, якщо шансів усе одно немає.
Констатувати факти й оцінювати шанси — нормально (не зважаючи на те, хто на цей час виграє), але просувати тезу, що повернути території нереально — це не ок. Особливо, зважаючи на те, що США не визнають і ніколи не визнавали ні анексію Криму росією, ні утворення так званих «ЛНР», «ДНР», ні спроб «приєднання» українських областей до рф.
‘Unrealistic goals: how NYT ‘decided’ the destiny of Ukraine
У липні New York Times у статті під назвою «Відчайдушно потребуючи новобранців, росія починає “приховану мобілізацію”» назвало відставного офіцера збройних сил рф, колишнього полковника ФСБ, воєнного злочинця та першого «міністра оборони» так званої «ДНР» Ігоря Гіркіна «військовим аналітиком». Водночас видання не згадало про роль Стрєлкова у війні росії проти України.
«Багато аналітиків висловлюють сумніви щодо того, як довго росія зможе продовжувати наступ на Україну без загальної мобілізації. Ігор Гіркін, військовий аналітик і постійний критик стратегії щодо України, сказав, що росія без цього не зможе завоювати всю країну», — сказано в матеріалі американського видання.
Стаття нібито не просуває проросійських наративів (скоріше навпаки), але цитувати Ігоря Гіркіна — це не найкраща ідея. Як пояснює проєкт фактчекінгу «БезБрехні», Гіркін, з одного боку, виконує функцію громовідводу — дозовано та контрольовано критикує військові невдачі (і якби це було невигідно для Путіна, Гіркіна вже давно б змусили замовкнути), а з іншого боку — вводить в оману українського глядача (заколисує), розповідаючи про слабкість російської армії та швидку поразку.
Але більше дивує навіть інше: як таке видання, як The New York Times, могло так недбало поставитися до коментаря у своїй статті? Спершу можна було б припустити, що справа в проблемах з перекладом або з віддаленням інтересів (тобто американський кореспондент ретельно не перевірятиме кожну деталь у тому, що стосується українсько-російської війни, від США ці події «далеко»). Проте, по-перше, автор статті є дуже і дуже досвідченим (до його особи ми ще повернемося), а по-друге, труднощів зі встановленням особи Ігоряа Гіркіна не мало виникнути в жодному разі, адже якщо переглянути відповідну статтю в англійській версії вікіпедії, там чітко можна прочитати, що Гіркін «грав ключову роль в анексії Криму, а згодом у війні на Донбасі, організовуючи бойові групи так званої “ДНР”». Крім того, самі New York Times писали про Гіркіна, як про одного з обвинувачуваних у справі про збиття Малазійського боїнгу біля Донецька 17 липня 2014 року.
Настав час повернутися до особи автора статті, а саме до «національного кореспондента» газети Ніла МакФаркуара. Згідно з профайлом, МакФаркуар почав працювати в The New York Times у 1995 році, і з того часу встиг побувати керівником бюро видання в Каїрі, в ООН, а також у москві.
Тут починаються деякі суперечності. З одного боку, МакФаркуар був одним із журналістів, які були відзначені Пулітцерівською премією у 2020 році за серію статей, що розповідають про ймовірне втручання росії в справи різних країн. Зокрема, у циклі присутня стаття про втручання рф в американські вибори, а також стаття про вбивство українця Івана Мамчура, яке у 2016 році буцімто вчинили на замовлення російських спецслужб. Комітет премії відзначив ці репортажі «за викриття хижацького режиму Володимира Путіна».
З іншого боку, якщо дослідити доробок Макфаркуара, особливо за час його роботи в московському бюро, можна помітити, що деякі з його матеріалів зовсім не були критичними до президента рф. Наприклад, у статті «Путін обіцяє допомогти, але бачить свою роль обмеженою» за 23 липня 2014 року Макфаркуар пише, що Путін «пообіцяв використати російський вплив на українських сепаратистів на сході». Звісно, це цитування російського президента, проте, видається, що вся стаття — це просування саме російських наративів, таких як «Путін має намір знизити напругу», «росія може ввести миротворчі сили» тощо.
Загалом не можна заперечити заслуги Ніла Макфаркуара, як міжнародного кореспондента. А втім, як тоді пояснити ці маленькі, але показові неточності, помилки, як то ситуація з Гіркіним: хіба що відбитком, який у будь-якому випадку залишає по собі робота в москві?
До речі, згодом після обурення українців газета «The New York Times» виправила частину з коментарем Гіркіна, хоча в мережі зазначили, що стало не набагато краще.
Плутанина на користь москви: що пишуть про полк «Азов»
Як писало в березні французьке видання France 24, полк «Азов» став «центром пропагандистської війни між Києвом та москвою»: одні називають їх героями війни, а інші — неонацистами. Тож яким чином буде правильно називати полк «Азов» і до чого тут New York Times?
Окремий загін спеціального призначення «Азов», відомий також як полк «Азов» — це формування Національної гвардії України (не неформальна парамілітарна група). Суперечності щодо азовців детально розбирав політолог та дослідник ідеології й діяльності сучасних ультраправих рухів В’ячеслав Ліхачов. Якщо коротко: «Азов» не є неонацистським полком, а в Нацгвардії України взагалі немає підрозділів, створених за ідеологічною ознакою. З іншого боку, так, серед засновників і бійців «Азова» є люди з неонацистським бекграундом та ультраправими поглядами, і були люди, що підозрювалися в скоєнні воєнних злочинів. Однак, як зазначається, вони залишили лави підрозділу щонайпізніше у 2015 році.
Щодо New York Times, то станом на зараз із формулюваннями нібито проблем немає. Наприклад, у новині від 21 вересня про обмін військовополоненими використовується назва «Батальйон “Азов” — підрозділ Збройних сил України». Водночас присутня примітка, що російська пропаганда намагалася зобразити «Азов» як неонацистів.
Сам NYT також неодноразово називав полк «Азов» неонацистами. Наприклад, у 2014 році видання пов’язало саме азовців із «хаотичними та жорстокими атаками» під час битв за Донецьк і заявило, що азовці «увійшли в Мар’янку під неонацистським символом, що нагадує свастику». У 2019 році, пишучи про різанину в Новій Зеландії, NYT наголошує, що в нападника на піджаку «був символ, що зазвичай використовується батальйоном “Азов” — української неонацистською парамілітарною організацією».
Тобто проблема полягає в тому, що New York Times ототожнює окремих людей або поодинокі випадки з цілим полком як із національною силовою структурою, при цьому ніяк не пояснюючи еволюцію у своїх формулюваннях.
Через такі невідповідності та подекуди відсутність пояснень виникають неприємні ситуації в інформаційному просторі. Наприклад, нещодавно медіакритичний проєкт «Fair» розкритикував The New York Times за те, що видання «видає неонацистів за героїв». Йшлося про статтю NYT, присвячену зустрічі звільнених із російського полону командирів «Азову» з рідними. Таким чином New York Times фактично постраждав через свої ж неточності в минулому.
Крім того, цією плутаниною активно користуються російські пропагандисти. Звичайно, російській владі не треба ніяких доказів для того, щоб визнати полк «Азов» терористичною організацією та виправдовувати вторгнення в Україну й воєнні злочини так званою «денацифікацією». Зокрема, голова МЗС рф Сергій Лавров виправдовував цією «денацифікацією» бомбардування пологового будинку в Маріуполі.
А втім, тези російських медіа та блогерів про те, що «американці підтримують українських неонацистів» виглядають «поважніше» з посиланням на таке впливове видання, як The New York Times.
У матеріалі Ukrainian moment ми не розглядали приклади якісних матеріалів New York Times про Україну та російсько-українську війну, хоча таких багато.
«Я думаю, що на кожен погано написаний матеріал про Україну в американських медіа припадає близько 100 добре написаних матеріалів із надійними джерелами. За вісім місяців після початку російського вторгнення в Україну відбулися великі позитивні зміни щодо кількості якісних матеріалів про України в медіа США. Можливо, тому що сотні західних журналістів із початку війни працювали в Україні, просували проукраїнські наративи й зуміли добре зрозуміти українську ситуацію», — вважає Адріан Кармазин.
Додати до цього можна лиш одне: New York Times — це безперечно постачальник на медійний ринок великої кількості якісних, ексклюзивних і ґрунтовних текстів і новин (недарма слоган NYT: «Усі новини, гідні друку»). І все ж серед величезного об’єму якісного контенту варто вміти виділяти навіть найменші суперечності, фейки та маніпуляції.
