Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну

Мстислав Чернов

Сьогодні війну в Україні щодня обговорюють за сніданком, про неї читають у новинах, пишуть у газетах та соціальних мережах. Війну по-своєму переживає кожен європеєць, але є люди, які її ще показують за допомогою фотографії. Кожен із нас бачив світлини матері над тілом загиблої дитини, зруйнованих будівель, які ще вчора були чиїмось домом, людей, які в одну мить утратили все. Але не кожен знає, хто стоїть за об’єктивом фотоапарата в ті моменти. Сьогодні ми розповідаємо про фотографів, які створили найвідоміші кадри України у вогні, показавши її всьому світові.

Фото: Євген Малолєтка

Дівчину на фотографії звати Марина Яцько. Вона стоїть над своїм 18-місячним сином, який загинув через обстріл Маріуполя. Кадр, що розповідає про біль та несправедливість, показує всю гниль російського окупанта: ось, проти кого він воює — звичайний український народ, ціла нація. Фотографію зробив Євген Малолєтка — український фотокореспондент, журналіст Associated Press, який 24 лютого, за годину до початку масових атак, приїхав до Маріуполя зі своїм колегою Мстиславом Черновим. Завдяки їхнім світлинам світ дізнався про всі злочини, які скоїли росіяни в портовому українському місті Маріуполі: бомбардування пологового будинку, убивства цивільних людей, руйнування міста.

Фото: Мстислав Чернов

Малолєтка та Чернов — справжні герої, що заслужили це звання вже давно. У 2013–2014 році Малолєтка висвітлював протести в Києві, що призвели до усунення президента Януковича. 1 грудня 2013 року, коли він знімав на Банковій вулиці біля будівлі адміністрації президента, співробітники «Беркуту» зламали йому руку й розбили камеру.

Мстислав Чернов із 2014 року встиг показати світові події Революції Гідності, анексію Криму, війну на Донбасі, події в Сирії та Іраку, протести в Гонконгу, Каталонії та одним із перших задокументував наслідки катастрофи падіння малайзійського літака Boeing 777 рейсу MH17. У 2022, коли фотографи працювали в Маріуполі, російська армія почала справжнє полювання на них — надто їх не влаштовувало, що світ побачить усю правду. Але переслідування журналістів не увінчалися успіхом: Чернов та Малолєтка покинули Маріуполь 15 березня в складі колони, яка виїхала після відкриття гуманітарного коридору.

Фото: Павло Дорогий

На світлині ви бачите зруйнований центр Харкова — міста, яке любить усією душею кожен житель і яке сьогодні щодня обстрілюється російськими ракетами. Харків’янин Павло Дорогий, автор світлини, до війни займався архівною фотографією, а також часто фотографував архітектуру рідного міста. Сьогодні він так само знімає Харків, тільки місто вже зовсім інше…

«Я зрозумів, що знайшов себе в документалістиці. Це те, що я вмію робити найкраще — розповідати історії. Пригадую історію з Ізюма, яка мене вразила: у багатоповерховому будинку загинуло приблизно 60 людей у підвалі. І в одній сім’ї залишився тільки чоловік, оскільки він пішов кудись під час обстрілу, а коли повернувся, то його жінки та дітей уже не було в живих. Для мене втрата близьких — це найстрашніше і найважче», — розповідає Павло.

У своєму інстаграмі він не лише показує кадри війни, а й висвітлює історії людей, які щодня її переживають.

Так, під одним із постів ми бачимо історію харків’янина Олега Коваля, який показав Павлові місця, куди він навряд чи захоче ще повернутися. «Сьогодні я приїхав на Салтівку (район Харкова) разом із чоловіком та його дружиною Юлею, евакуювати сім’ю. Я побіг із ним до спортклубу біля будинку за енергетичним батончиком, який вона так любила, та потрапив під обстріл разом Олегом, намагався вибратися з-під завалів. З жахом побачив, що більше немає машини, немає клубу, немає Юлі… Сьогодні я — Олег Коваль. Усі ми — Олег Коваль…», — підписує фотографії Дорогий.

Олег Коваль, фото Павла Дорогого
Фото: Макс Левін

Усім, хто вважає, що про війну говорять надто багато, надто часто й голосно, хто вже втомився від цього й більше не хоче чути про Україну та бачити фотографії руйнувань, варто зрозуміти лише одну просту річ: війна — це смерть. І для того, щоб про неї почули, її побачили, про неї прочитали, щоб вона нарешті закінчилася, хтось на цю смерть іде. Макс Левін — один із небагатьох, хто знімав війну в Україні протягом усіх восьми років. «Напевно, кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну», — мабуть, найвідоміша цитата Левіна, яка повністю описує його життя, мрії та підхід до роботи. У перші дні російського вторгнення в Україну Левін працював фіксером для французького військового кореспондента Патріка Шовеля. У березні він знімав за допомогою дрону, який пізніше зник у районі бойових дій у Київській області. 13 березня 2022 року Левін й один із військовослужбовців, колишній фотограф Олексій Чернишов, поїхали на пошуки дрона. Об 11 годині 23 хвилини того ж дня Левін відправив останнє повідомлення зі свого телефону, після чого він більше не виходив на зв’язок і не з’являвся в мережі. Місце перебування фотожурналіста та людей, що його супроводжували, тривалий час залишалося невідомим. Пізніше полісмени виявили в лісосмузі спалений автомобіль Левіна й обгоріле тіло Чернишова, а ще пізніше було знайдено тіло самого Макса з вогнепальним пораненням грудей і двома пораненнями голови. Фотографа було вбито, дарма що він був без зброї та в куртці з написом «Преса», що вкотре доводить одну просту істину: росія — держава-терорист, російські військові — злочинці.

Фото: Макс Левін
Фото: Дмитро Козацький (Орест)

За героїв Азова молився кожен українець, за ними стежили, за них переживали, на обмін захисників чекала й продовжує чекати вся країна. Одним із них виявився автор фотографії вище. Хоч у житті 26-річного парубка звуть Дмитро Козацький, українцям він більш відомий як Орест. «Дякую за притулок. “Азовсталь” — місце моєї смерті та мого життя»,  — написав герой перед тим, як потрапити в російський полон. Завдяки його роботам увесь світ дізнався, що ж насправді відбувалося в стінах Азовсталі, в яких умовах там перебували військові, скільки цивільних людей перебувало там під час бомбардувань заводу. Фотографії Дмитро навчився повністю самостійно, пізніше вступив до лав Нацгвардії, ще пізніше — до полку «Азов», де став командиром пресслужби. Коли дивишся в усміхнені блакитні очі Ореста, важко сказати, що цей молодий хлопець пережив справжнє пекло на землі, але, напевно, саме тому найвідоміша його фотографія має назву «Світло переможе». І йому хочеться вірити. Адже добро завжди перемагає зло, а світло — темряву.

Сьогодні кожен із нас має змогу побачити війну завдяки тим людям, які знімають її, ризикуючи своїм життям. Також важливо, що навіть у такий час робота українських фотографів залишається якісною, дійсно вражає і захоплює. Усі вони виконують важливу місію не тільки для сьогодення, а й для майбутнього: щоб війну побачив кожен наш нащадок. І щоб кожен пам’ятав про всі ті зусилля, які сьогодні докладають наші військові заради того самого майбутнього, де про це лихоліття нагадуватимуть лише підручники з історії та фотографії в них.

Total
0
Shares
Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Попередній пост

Іван Марчук — український візіонер

Наступний пост
Будівля The New York Times, Нью-Йорк, США. Фото: ANGELA WEISS/AFP via Getty Images.

Антиукраїнські маніпуляції в одному з найповажніших світових видань або три рази, коли в New York Times щось пішло не так

Схожі публікації

Петриківка: Історія та сьогодення нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО

У словниках петриківський розпис визначається як декоративно-орнаментальне народне малярство. Це дійсно так. На зазначеному формулюванні можна було б…
Читати далі

Please select your language / Будь ласка, виберіть бажану мову

🇬🇧 English

🇺🇦 Українська