У багатьох людей Україна асоціюється з війною. Та що ховається за бетонною стіною новинної стрічки?
Як відчути український момент і зрозуміти, хто такі українці?
Ви можете послухати наш гімн чи співи українських дітей у бомбосховищах, пройтися вулицями Хрещатика, поки не пролунає чергова сирена повітряної тривоги, скуштувати борщ чи деруни.
Але кінематограф — найвиразніша з усіх мов, якою можна розповісти про культуру країни. Українське кіно — це глибокі сенси, еротизм, хороша музика, атмосферні кадри, біль, зцілення, катарсис. І війна. І перемога.
Ми відібрали сім українських фестивальних фільмів, які варті перегляду, і поспілкувалися з українським кінокритиком Ігорем Кромфом.
У першій частині цієї добірки ви побачите вайбовий дорожній фільм, німий соціально-психологічний кримінальний вестерн, антиутопію з унікальним символізмом і сімейну драму з відтінком криміналу.
«Мої думки тихі», 2019
«Мої думки тихі» — це трагікомедія, роуд-муві та дебютний фільм Антоніо Лукіча. Він отримав нагороду на Міжнародному кінофестивалі в Санта-Моніці, спеціальну премію журі на чеському Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах і переміг у номінації «найкращий режисерський дебют» на кінофестивалі Raindance в Британії.
У центрі сюжету молодий звукорежисер Вадим, який мріє стати музикантом і у вільний час створює електронну музику. Щоб віддати кредит за лікування зубів, Вадим має записати на Закарпатті звуки українських звірів та птахів, зокрема рідкісного рахівського крижня для клієнта з Канади.
Зробити запис у себе на Батьківщині замовник не хоче, адже тварини в Україні нібито більш нервові. Саме тому в їхніх голосах чути апокаліптичність. У цьому криється легка іронія, адже таку проєкцію українці, які безсумнівно переживають багато тривог, транслюють на своїх тварин самі.
У головних ролях — актор-новачок Андрій Лідаговський і українська кінозірка Ірма Вітовська. Він — високий, незграбний, невпевнений у собі, вона — низенька й голосиста жінка, що йде напролом. Хоча дует цих двох протилежностей створює комічний ефект, але насправді між цими персонажами розгортається сентиментальна історія, адже вони близькі люди, які намагаються знайти спільну мову.
«Антоніо Лукіч у “Моїх думках тихих” частково працює з тим, що в 60-х придумав Георгій Данелія, радянський режисер. Це те, що називається сентиментальна комедія: коли тобі стає смішно, а потім трошки сумно.
Ця стрічка побудована на такому гуморі, який ніби викликає сміх, а потім певну зніяковілість, тому що він працює з актуальними речами», — каже Ігор Кромф.
Сам режисер Антоніо Лукіч родом із Закарпаття, тому він яскраво передає етнічний колорит: маленький придорожній готель, розмови за сімейним столом із характерним «коли вже знайдеш нормальну роботу», румунські прикордонники, на яких наривається герой, контрабандисти, які мастять губи гігієнічною помадою, та безліч унікальних штрихів. Сцена поїдання бутербродів на фоні санаторію — це вже витвір мистецтва.
«Ще одна особливість фільму — те, що Лукіч знімає в зрозумілих йому локаціях. Наприклад, момент із помадою… Вони дійсно так роблять, тому що в горах обвітрюються губи. Або історія радіо “Сакура” в Закарпатті з його квітучими сакурами. Він пише з реальних життєвих історій, які розуміє», — каже Кромф.
Важливий момент і ще одна перевага фільму: режисер розкішно працює з музикою. Плейлист, який сформував Лукіч, дуже гармонійно працює з кадрами Ця музика — ключ до розуміння картини.
За словами кінокритика, режисер спеціально підбирав деякі сцени під трек, а половина бюджету його фільму була відведена на купівлю прав на пісню гурту Spice girls.
«Для Лукіча це було принципово. Головна героїня — мама, яку зіграла Ірма Вітовська, мала бути фанаткою Spice girls, тому що вона жінка 90-х. Йому було важливо зробити це відсилання», — розповідає Ігор Кромф.
У «Мої думки тихі» дуже багато синтвейву, ретровейву та андерграундного хіп-хопу.
«Вони чекали підтвердження на право використання музики понад рік, тому що там був маловідомий гурт із Європи. Фактично це було кілька людей, які записали трек і виклали на Soundcloud.
Техновейв там класно працює, бо це мелодії з ігор 90-х. До того ж це музика, яка використовується в дорожньому радіо, тому що вона милозвучна й фонова», — пояснює критик.
Фільм «Мої думки тихі» — це універсальна річ про покоління міленіалів, про батьків та дітей, зрозуміла європейцям, каже Ігор Кромф.
«Лукіч береться за свого героя Вадима й через нього описує збірного персонажа свого покоління — людей, яким 25–30 років. Аудиторія бачить у Вадимі та його стосунках із матірʼю себе», — каже кінокритик.
Стрічка зачіпає теми внутрішньої кризи, пошуку себе та свого шляху всупереч вимогам суспільства, подолання розчарувань, а також постійну проблему батьків і дітей. Мама ніби й хоче жити своїм життям, шукає кохання в Інтернеті, але водночас не відпускає сина, не сприймає його дорослим, а він натомість відчуває труднощі з сепарацією та особистими кордонами.
Чи допоможе ця поїздка «розрізати пуповину»? Краще подивіться самі, адже труднощі й пригоди, які спіткають героїв, дивовижні закарпатські пейзажі та вайбові саундтреки варті того, щоб переглянути цей неймовірно щирий та смішний фільм.
Де подивитися: Netflix, Takflix (англійські, російські, німецькі субтитри), JustWatch тощо.
«Плем’я», 2014
«Плем’я» — це німий кримінально-драматичний фільм режисера Мирослава Слабошпицького, знятий у копродукції України й Нідерландів. Він посідає 4 місце в списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
Стрічка отримала понад 40 нагород на світових кінофестивалях, серед яких Європейський кіноприз та три призи Каннського кінофестивалю. Картина «Плем’я» до жаху натуралістична, жорстока й красномовна, хоча і без жодного звуку.
У центрі сюжету історія хлопця Сергія, який вступає в інтернат для глухих, доєднується до банди та закохується в дівчину Аню. Між коханням і пошуком свого місця у світі — свавілля, відчуття небезпеки та гнітючість стін інтернату.
За словами кінокритика Ігоря Кромфа, з появою «Племені» фактично починається історія української «нової хвилі» кіно з 2013–2014 року.
«Це дійсно видатне кіно, яке взагалі не використовує звук. Воно працює виключно на візуальність».
«Це дійсно видатне кіно, яке взагалі не використовує звук. Воно працює виключно на візуальність. Якщо ви не володієте жестовою мовою, то ви практично не знаєте, про що говорять актори. Субтитрів немає, тому вам постійно треба дивитися на камеру, монтаж, щоб зрозуміти, що відбувається.
Перед цим у Слабошпицького була така короткометражка, а “Плем’я” стало повним метром. Це досить цікавий експеримент», — розповідає критик.
Фільм «Плем’я» має кілька визначних рис: перш за все, це кіно без звуку взагалі, що робить його особливо новаторським. Там навіть мухи не літають, не шумить вітер. У період 2000-х і 2010-х років такого ніхто не робив, пояснює кінокритик.
«Режисеру вдалося вибудувати історію так, що взагалі без звуків було зрозуміло, про що йдеться в сценах. Це майстерність, талант режисера — і в цьому, звісно, Слабошпицький прекрасний», — каже Ігор Кромф.
У фільмі «Плем’я» також майже не було професійних акторів. Усі головні герої — це глухонімі підлітки, які були випускниками інтернатів чи шкіл, що робить їхню гру природною. Єдина професійна акторка – виконавиця головної ролі, а для інших це був творчий експеримент.
«Плем’я» — гостросоціальна стрічка, тому розповідає низку історій про те, що відбувалося в деяких інтернатах у 2000-х і 2010-х роках. Проституція, рання вагітність, внутрішній кримінал — усе це існувало за стінами таких закладів.
«Найцікавіше, що сам режисер подає цю стрічку як вестерн, і з цим важко сперечатися. За каноном вестернів, існує клан, здалеку приходить якийсь герой, закохується в героїню — партнерку ватажка або заручницю. Він перемагає банду, забирає дівчину та їде далеко. Якщо подивитися сюжет “Племені”, то це так і є.
Головний герой приходить у кримінальну громаду, яка функціонує за своїми правилами, закохується в дівчину ватажка, через це кохання страждає, мстить усій банді та йде. Це сюжет вестерну, але такий жанр уже пережив ревізію в 60-х і в 90-х, тому режисер бере сюжет класичного вестерну та накладає на соціальну історію України. Це виходить неочікувано, але абсолютно спрацьовує», — розповідає Ігор Кромф.
Зрештою, характерна «мова» цього фільму — натуралізм і брутальність. Щоб подивитися цей фільм, потрібно мати емоційний ресурс, бо історія — важка, каже кінокритик.
Великим планом глядачеві показують епізод аборту. Камера не відвертається ні при сценах сексу, ні під час бійок. Наприклад, в епізоді, коли головний герой тумбочками привалює банду, насильство виглядає дуже реалістичним.
«Фільм фактично міксує натуралістські сцени. З цим багато експериментує румунська нова хвиля. Існує цілий спектр фільмів, присвячених абортам, рабству. Слабошпицький фактично багато чого запозичує з румунської нової хвилі, але при цьому в нього працює вестернівська основа сюжету з певною соціальною тематикою. Усе це, разом із відмовою від звуку, у сукупності створює видатне кіно», — додає Кромф.
А британський кінокритик Пітер Бредшоу назвав «Плем’я» химерним, але жорстоко впевненим, потужним і «закутим у власні міазми дивацтва».
«Специфічне німе кіно, водночас жорстоко відверте й таємниче: дослідження насильства, есе про самотність, політична алегорія», — написав він про стрічку для The Guardian.
Де подивитися: Just Watch, Kanopy, 1plus1.video тощо.
«Атлантида», 2019
«Атлантида» — це драма й антиутопія режисера Валентина Васяновича (який до цього був оператором фільму «Плем’я») про український Донбас 2025 року після перемоги України над окупантами.
Фільм переміг на Венеційському кінофестивалі в програмі «Горизонти» 2019 року, здобув нагороди на Монреальському фестивалі нового кіно, Стамбульському міжнародному кінофестивалі, Токійському міжнародному кінофестивалі, французькому Les Arcs Film Festival тощо.
Також стрічка потрапила в довгий список премії Європейської кіноакадемії (European Film Awards) і була продана для стримінгової платформи HBO Eastern Europe, а у 2020 році Україна висунула «Атлантиду» на Оскар у категорії «Міжнародний повнометражний фільм».
За сюжетом, після відновлення контролю над тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей, ці області стали непридатними для проживання. Головний герой, колишній військовий Сергій, який страждає на ПТСР, раптово втрачає роботу на заводі й починає допомагати волонтерам шукати й перепоховувати тіла військових на Донбасі.
Фільм починається та завершується сценами, знятими через тепловізор. Перша — цілком холодна, бо через прилад знята смерть, але завершальний кадр — увесь із теплих тонів, що втілює життя.
«Тепло нікуди не зникло, так само як і буття. Якщо життя не зникло з цієї території, то вона відбудується. Це насправді історія певною мірою біблійна: про повернення землі, відродження», — каже Ігор Кромф.
«Атлантида» — це найоптимістичніший фільм про українську війну, каже кінокритик.
«Нам подається достатньо антиутопічна історія. Війну ми виграли, відбулися якісь паради, святкування. Нам залишається випалена територія. Повністю зруйнована, замінована, із затопленими шахтами, екологічною катастрофою. З населенням, яке вже 9 років живе під пропагандою, а навчання дітей у школі пройшло на окупованих територіях.
Ми маємо таке антиутопічне місце, абсолютно похмуре, депресивне, певною мірою макабричне. І маємо героя, колишнього ветерана, який страждає на посттравматичний стресовий розлад, депресію. При цьому він у фільмі не знаходить контакту з місцевими жителями, йому постійно кажуть: “За що ти воював?”», — розповідає кінокритик.
З першого погляду історія депресивна, але Васянович вводить жіночого персонажа й показує, що навіть серед похмурої реальності, яка ще деякий час залишатиметься після російських злочинів, є надія на краще.
Головний герой знайомиться з молодою волонтеркою і знаходить своє справжнє кохання, таку ж людину, як і він. Вони — дві зранені душі на тлі цієї війни, які рятують одне одного.
Якщо говорити про стилістику, то Васянович найбільше працює з середнім кадром. Статична камера, повільні сцени, достатньо похмурий саспенс.
Візуал не просто естетичний, а й дещо непередбачуваний. Наприклад, у фільмі наявний кадр, де герой купається в ковші екскаватора.
Стрічка допомагає зрозуміти, що насправді відбувається на Донеччині та Луганщині. Реалістичності додає те, що у фільмі грають непрофесійні актори. У головних ролях — колишній розвідник Андрій Римарук і парамедикиня Людмила Білека.
«У сцені, де вони описують знайдене тіло, це була реальна група патологоанатомів, просто вони описували муляж. Це була сцена без якогось сценарію: фактично паталогоанатом виконував свою роботу й це фільмувалося», — каже критик.
«Атлантида» була частково знята в Маріуполі. У стрічці бачимо кадри з «Азовсталі» — меткомбінату, який українські військові понад три місяці обороняли в жахливих умовах: без ліків, з дефіцитом їжі та води, під постійним вогнем ворога.
Раніше на це не звертали особливої уваги, але зараз для українців ця деталь дуже болісна. «Азовсталь» — це символ незламності та трагедії водночас.
«Фактично “Атлантида” — останній фільм, де зафіксована “Азовсталь” до руйнування. Це останні кадри того меткомбінату, якого вже не існує», — каже Ігор Кромф.
Коли Васянович знімав фільм, у нього не було мети зняти «Азовсталь», а просто потрібно була локація сталеливарного заводу. Цей меткомбінат не був символом його кіно, але набув нового значення зараз.
Щоб відчути нитку між історією, зображеною у фільмі, та реальністю нашого часу, емоційно витривалим глядачам точно варто проглянути на YouTube документальну стрічку «Останній день на Азовсталі» захисника Маріуполя Дмитра «Ореста» Козацького.
Де подивитися: Just Watch, Apple TV, The Criterion Channel, Takflix (англійські субтитри).
«Памфір», 2022
«Памфір» — це свіжа сімейна драма режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, що межує між кримінальною драмою і бойовиком.
Премʼєра відбулася на Каннському кінофестивалі-2022 у програмі «Двотижневик режисерів», а потім стрічку відібрали до програм більш ніж 40 фестивалів.
«Двотижневик критики в Каннах — це такий конкурс, куди набирають перевірених гігантів. Там представляють фільми Спайка Лі, Педро Альмодовара та інші “гучні імена” в кіно. І потрапити у двотижневик критики — це вже дуже велика заслуга та перемога. Це означає, що це дуже якісне кіно», — каже Ігор Кромф.
Події відбуваються на Буковині, на кордоні з Румунією.
У центрі сюжету — контрабандист Памфір із 90-х, який через певну сімейну історію стає законослухняним громадянином.
Він покидає кримінал та їздить на заробітки в Польщу, але потім, щоб врятувати сина, знову мусить повернутися до контрабанди.
«“Памфір” — це достатньо динамічний фільм, який цікавий фестивалям і масовому глядачеві.
Українське авторське кіно виходить до рівня США, де є незалежні режисери як Тарантіно, брати Коени, Девід Фінчер, і це дуже хороша тенденція», — каже кінокритик.
Причому це історія з дуже сильним національним колоритом. Герої фільму говорять на буковинському діалекті, а історія побудована на фоні унікального буковинського фестивалю Маланки.
Цей великий карнавал — більше язичницький, ніж християнський, сповнений унікальних обрядів: учасники роблять маски з пап’є-маше, проводять гуляння, водять козу.
«Карнавальна традиція іде до нас ще із правіків — із вакханалій. Це здалося мені цікавим втіленням культурної міграції. Я заглибився у твори Рабле, Мірчі Еліаде. І це докладне дослідження теми дало можливість створити свою Маланку….У фільмі «Памфір» були повна свобода і сміливість. Я не боявся інтерпретувати, змінювати», — розповідав Дмитро Сухолиткий-Собчук під час мистецької виставки костюмів та реквізиту, які використовували у фільмі.
Фільм розповідає етнічну історію та паралельно говорить про соціальну дійсність, зокрема про проблему контрабанди, додає кінокритик.
В історії «Памфіра» «кришуванням» контрабандистів займаються лісники. З одного боку, стрічка порушує гостру проблему, а з іншого показує національний колорит, і все це обʼєднано в хорошу кримінальну драму.
«У “Памфірі” ти розумієш, що це Україна. Є проблема румуно-української контрабанди. Видно, що це точно все відбувається в Україні.
З одного боку, ми бачимо класичну історію, коли один герой постає проти всієї мафії. З іншого боку, там багато українського сучасного й українського традиційного. Фільм, здається, нічого не отримав на двотижневику в Каннах, але там були 20-хвилинні оплески, зал дуже тепло сприйняв “Памфіра”», — каже Кромф.
Головну роль у фільмі «Памфір» виконав Олександр Яценюк. Його акторська гра — дуже якісна.
«Ти закохуєшся в героя одразу. Він настільки автентичний, ніби грає себе»
«Ти закохуєшся в героя одразу. Він настільки автентичний, ніби грає себе. Ти не віриш, що це актор. Ти думаєш, що це історія якогось реального “Памфіра”. Це сильна стрічка насправді», — додає критик.
Для зйомок «Памфіра» використовували сотні костюмів та масок: це були й унікальні маски з буковинських сіл, і спеціально виготовлені для фільму народними майстрами. Багато костюмів (зокрема костюм ведмедя із сіна), маски, фото з бекстейджу та розкадровки сценарія експонувалися на мистецькій виставці «Памфірова Маланка: танець смерті і життя».
«Головна маска фільму — це маска Віктора, брата головного героя. Для мене це був Янус — двуликий бог. Віктор хоче здаватися тим, ким він не є, страшнішим, ніж насправді, тому він робить собі маску не ведмедя, а чудовиська з рогами. Через збіг обставин маска, а з нею і сама роль злого трікстера, переходить до головного героя, Памфіра.Ця маска відрізняється від інших не тільки рогами, але й зубами. Це був мій омаж японському режисері Кането Сіндо і його фільму “Онібаба“», — розповів режисер.
На онлайн-платформах фільму «Памфір» ще немає, але з 2 листопада французький дистриб’ютор Condor випустив фільм у прокат у понад 100 французьких кінотеатрах. Також права на його показ купили в Канаді, Італії, Польщі, Швейцарії, Греції, Індонезії, Словаччині й країнах Балтії.
Хочете зануритись в Український момент глибше? Читайте 2 частину нашої добірки.
