Жанр зараз у всіх театрів один — трагедія.
Мистецтво зараз — це не тільки про порятунок психіки, про спробу відвернути увагу від новин. Мистецтво — це завжди потужна зброя.
Від початку війни українські театри стали не просто осередком культури, а ще й серцем волонтерського руху, а для декого — прихистком.
Ukrainian moment поспілкувалися з Ольгою Кіф’як — заслуженою артисткою України, примою-балериною Національної опери, та дізналися, як проходить пекельний сезон для українського театру.
— Пригадайте, будь ласка, ранок 24 лютого, що ви тоді відчували?
— Ще до повномасштабного вторгнення мене не було в країні, 6 лютого я виїхала за кордон у турне. Пам’ятаю, як прокинулася 24 лютого і побачила повідомлення від батьків та друзів. Мої батьки не живуть у Києві, але 22 лютого вони приїхали туди у справах, тому, коли я дізналася, що вони там, мене охопив страх. У березні вони евакуювалися до Кам’янця-Подільського, а пізніше я їх забрала до Чернівецької області, евакуація проходила дуже важко.
— Багатьом артистам театру й балету у 2022 році довелося змінити свою діяльність і вирушити на фронт. Прикладом є ваш колега, соліст балету Олександр Шаповал, який загинув під Майорськом (Донецька область — рад.). Як сьогодні Національна опера переживає втрати своїх артистів?
— Коли ми разом працювали, то Олександр багато розповідав про свого дідуся, який воював під час Другої Світової війни, дуже ним пишався, тому це теж мало свій вплив. Для Опери це дуже велика та важка втрата, адже такі артисти як Олександр народжуються раз у сто років. З ним було дуже цікаво працювати: у нього були неймовірні очі, жодного разу Олександр не сказав чогось поганого, він завжди був на позитиві.
— Окрім цього, у 2022 році Вам довелося пережити три особисті трагедії: втрату дядька, батька і брата. Батькові та братові Ви присвятили виставу «Віденський вальс». Чому обрали саме цей балет?
— Як я вже розповідала, ми дуже тяжко евакуювали батьків, тож 21 березня в мого батька зупинилося серце. На жаль, я не змогла прилетіти, щоб попрощатися з ним. На похованнях був лише мій старший брат Дмитро, якого задля цього відпустили зі служби.
Через три місяці він загинув під Бахмутом. Пізніше брату й батькові я присвятила виставу «Віденський вальс». Обрала її, адже вони були колись на цьому балеті. Але, чесно кажучи, кожну свою виставу я насправді присвячую їм.
Коли я виступала вперше з «Вальсом», то відчувала спустошеність, бо не розуміла, чому так трапилося.
ми дуже тяжко евакуювали батьків, тож 21 березня в мого батька зупинилося серце. На жаль, я не змогла прилетіти, щоб попрощатися з ним. На похованнях був лише мій старший брат Дмитро, якого задля цього відпустили зі служби.
Через три місяці він загинув під Бахмутом. Пізніше брату й батькові я присвятила виставу «Віденський вальс». Обрала її, адже вони були колись на цьому балеті. Але, чесно кажучи, кожну свою виставу я насправді присвячую їм.
Коли я виступала вперше з «Вальсом», то відчувала спустошеність, бо не розуміла, чому так трапилося.
— Національна опера відновила свою роботу 21 травня 2022 року. Як було повертатися в стіни опери після такої довгої перерви?
— Повертатися було дуже важко, адже ми зовсім не розуміли, що нам робити. Ми зіткнулися з тим, що з репертуару прибрали всіх російських композиторів. Я з цим рішенням погоджуюся, адже ми не можемо зараз виконувати вистави країни-терориста або виходити з російськими артистами на одну сцену, вони (росіяни — ред.) щодня вбивають наших людей.
Коли ми тільки відновили роботу, було насправді дуже мало глядачів та солістів. Було важко щось організувати, глядачі боялися йти… У травні ми давали дійсно багато гала-концертів, але не було кордебалету, повернулося дуже мало артистів. Від початку війни з балету звільнилося 70 людей. Але попри це зараз усе одно на кожній виставі аншлаг.
— Які українські вистави зобов’язаний побачити кожен глядач?
— Зараз кожного місяця в Національній опері йде вистава «Лісова пісня», а також я дуже люблю «Лілею». Ці вистави має побачити дійсно більше людей, щоб укотре усвідомити, що любов завжди перемагає.
— Як Національна опера переживає проблеми з енергопостачанням, відключеннями світла?
— В опері не вимикають світло, тому, коли вдома немає світла, ми йдемо в театр, заряджаємо там павербанки (сміється). Але, коли були обстріли 31 грудня, у театрі не було води й ми не ходили на роботу.
— Як Ви вважаєте, яка найважливіша місія театру під час війни?
— Працювати й допомагати нашим військовим. У нашому колективі бувають іноді збори на допомогу ЗСУ, до яких ми завжди долучаємося. Хотілося б, авжеж, щоб театр більше виїжджав за кордон і давав благодійні вистави на підтримку Збройних Сил, але, на жаль, зараз ми не маємо такої можливості. Але, коли нас запрошують на гала-концерти до Європи або Америки, ми завжди прагнемо познайомити іноземного глядача з українською класикою.
— Що не дає зараз впасти духом і зламатися особисто вам?
— Віра в нашу перемогу, у ЗСУ. Відчуття, що навіть під час війни я можу подарувати глядачу радість. Віра, що Україна переможе, адже любов завжди перемагає будь-яке зло.
Сьогодні сучасний український театр зіткнувся з низкою нових викликів, але він адаптується й відстоює рідне.
Тож сподіваємося, що попри звуки вибухів, зміну репертуару, болісну втрату своїх робітників, сучасний український театр зможе побудувати для нашої культури якнайсвітліше та щонайяскравіше майбутнє.
